ЩО РОБИТИ,

або Роздуми й почуття щодо проєкту Державного стандарту базової середньої освіти (2020 р.)

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…

Т. Г. Шевченко

Ознайомлення з проєктом Державного стандарту базової середньої освіти показало, що він пропонує певні новації, важливі для існування особистості у відкритому інформаційному та геополітичному просторі, однак не готує її та суспільство в цілому до розбудови і захисту держави Україна, поширення її мови й культури в усіх сферах національного життя та поза його межами, подолання шкідливої спадщини колоніального й тоталітарного минулого, вирішення болючого питання формування національної та державної ідентичності, довготривале розмивання яких уможливило дієвість гібридних (військово-пропагандистських) дій Російської Федерації на теренах нашої країни.

Зазначений вище проєкт руйнує національну систему шкільної мовно-літературної освіти, що сформувалася за часів Незалежності та спрямована на вирішення цих гострих питань, на розбудову Духовної Стіни, без якої в сучасному світі не здатна до тривалого існування жодна держава й нація. Усупереч хронічному дефіциту бюджету освіти й науки ця система вже почала демонструвати певні позитивні результати. Спостерігається процес покращення рівня володіння молоддю українською мовою, активно розвивається українське письменництво та художній переклад, помітно збільшилася чисельність видань української оригінальної та перекладної (зарубіжної)  літератури, активізувалася театральна та інші галузі культурного життя нації. Між дзеркалами Свого і Чужого у свідомості пересічних українців почав поволі вибудовуватися образ рідної культури.

Твори мистецтва слова, ознайомлення з якими відбувається системно та під керівництвом вчителя,  – не лише поштовх для розвитку культури і економіки, але й важливий і БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНИЙ засіб виховання підростаючого покоління та формування багатьох необхідних для життя і розбудови цивілізованого суспільства навичок, зокрема здатності до художнього сприймання, уміння цінувати і насолоджуватися Красою, яка, за словами відомого класика, «врятує світ». За сучасних українських реалій ця теза перетворюється на «врятує український світ». І вирішення цього нагального питання потребує, перш за все, збереження і посилення потуги української системи мовно-літературної освіти, а не бездумного копіювання досвіду країн (нехай і успішних), що не мають таких екзистенційних викликів, як сучасна Україна, яка лише починає процес національного відродження з попелу століть бездержавності та манкуртства, та ще й за умов війни з оскаженілим сусідом-загарбником.

Упевнена, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства та за умов існуючих і потенційних загроз для Української держави і українства як такого об’єднання й денаціоналізація україноцентричних та україноформуючих шкільних предметів «Українська мова», «Українська література» (оригінальна) та «Зарубіжна література» (українська перекладна література) є НЕПРИПУСТИМИМ! А от налагодження стрункої системи міжпредметних зв’язків (на рівні програм, підручників та навчально-виховного процесу) є корисним і вкрай потрібним!

З метою увиразнення мистецької складової шкільних курсів «Українська література» та «Зарубіжна література» та посилення їх культуротворчої потуги доречним вбачається об’єднання цих дисциплін із відповідними частинами шкільного курсу «Художня культура», тобто створити на їх основі два шкільні предмети: «Українська література й культура» та «Література й культура зарубіжних країн».

Якщо говорити про перспективу, то об’єднання двох шкільних літературних курсів є можливим і навіть може бути корисним, але за умови ретельної попередньої підготовки і усвідомлення стратегічної мети. До першої я б віднесла таке: створення експериментальних програм і підручників; запровадження експериментального навчання в окремих закладах середньої освіти різного типу та регіонального розташування; проведення професійної підготовки (перепідготовки) всіх учителів української філологічної тріади (української мови і літератури та зарубіжної літератури), а не просте скорочення останніх, формування готовності вчителів-філологів (в т.ч. юридичної) до такого об’єднання. Адже не можна простим розчерком «пера» відправити на звалище історії унікальний досвід та здобутки, що були накопичені в ході викладання шкільного предмета «Зарубіжна література», як не можна дозволити вчителю без знання предмету викладати його іншим.  На мою думку, вирішити це питання допоможе 2-3 річне (в залежності від рівня початкових знань з української мови, української літератури, зарубіжної літератури та їх методик) навчання вчителів-філологів за дистанційною або екстернатною формою) із подальшим правом викладання в школі (за умови успішного проходження  випускних випробувань) предмету «Українська мова» та інтегрованого курсу «Література (українська, зарубіжна та національних меншин України)».Не зайвою буде й можливість добровільного вибору закладами середньої освіти (на основі спеціалізації закладу та побажань учнів і батьків) формату вивчення української та зарубіжної літератури: за умов міжпредметної інтеграції чи внутрішньопредметної. Бо головне – результат, тобто ефективна реалізація стратегічної мети шкільної літературної освіти, яку вбачаю, перш за все, в людино-, націє- та державотворенні.

Що стосується шкільного вивчення української мови, то, впевнена, що цей предмет повинен залишатися як самодостатній та інтегрований (тотально і міжпредметно) з УСІМА шкільними дисциплінами. На мою думку, в цьому питанні вже давно треба подивитися правді в очі і почати застосовувати в навчальному процесі здобутки методики вивчення іноземних мов. І перевіряти (в т.ч. у форматі ЗНО) не лише теоретичні знання й навички письма, але й (перш за все) навички говоріння, здатність до вільного усного спілкування українською мовою в різних стилях та на різні теми. Звісно, що вивчення мови має відбуватися на кращому літературному (але також публіцистичному та науковому) матеріалі та у тісному взаємозв’язку з літературними курсами. І почати вибудовувати цей зв’язок треба вже зараз – через об’єднання учительських філологічних кафедр, узгодження календарно-тематичних планів, періодичне проведення бінарних уроків, систематичного висвітлення питань взаємозв’язку на уроках з усіх дисциплін української філологічної тріади.

Роботи багато, але робити її треба не через коліно, а з усвідомленням відповідальності за майбуття держави та української нації.

Із надією на порозуміння та любов’ю до України

О.К.Бицько, старший викладач кафедри методики викладання світової літератури НПУ ім. М.П.Драгоманова